Грип Мебіуса

30."Петровы в гриппе и вокруг него" Алексей Сальников (російською, телефон, фікшн)

Я б могла прочитати цю книжку як трохи моторошну історію про маргіналів з Уралу, але Сальнікову вдалося витрусити мене з очевидного контектсу. Те що я спочатку обізвала грипозним брєдом з претензією на магічний реалізм, виявилося дуже навіть нічо. З усією моєю упередженістю щодо сучасної російської літератури, я вибрала читати "грипозних" в грі на лайвлібі (вибір був між нею і радянським міським фентезі чомусь про Байкал). Начиталась п'ятизіркових рецензій по всьому інтернеті разом з застереженням, що перша глава буде йти важко - і майже все була правда.

Пока автослюсар Петров здавався алкоголіком "поневолі", нездатним встояти перед містичним і всемогущим Ігорем, він мене відверто бісив. Хотілося плюнути і забить на першому ж описі тролейбусного божевілля, якби не рецензії. Але далі Петров-алкоголік стане Петровим-художником, потом маленьким хлопчиком на першій "йолці", потом ... не буду спойлерити, але розвиток сюжету і розкриття героя таки чіпляє. Починаючи з третьої глави я вже щасливо розпливалась по сидінню в метро (якщо щастило сісти), а найчастіший комент в нотатках був про "свіжість". Не впевнена, що маю компетенцію говорити про щось нове в російській літературі (повторюю за більшістю рецензентів), але є в цьому грипозному не-зовсім-абсурді щось, чого я раніше не бачила. Те, як сюжет закручується наче стрічка Мебіуса, або Уроборос, який кусає себе за пальці. Або те, на скільки сюжет не про нас і про нас водночас.

В решті решт майже всі пазлики сімейної історії Петрових зібралися в купу, ще раз перемішались і склалися в цікаву картину, де грип виявився лише деталлю, відправною точкою. Дивовижні ідеї про суспільство і виховання, літературу і любов, життя, смерть і почуття провини дивовижно вплелись в сюжет про життя "маленьких людей", які насправді ж огого які великі.

У Семківа вичитала, що щоб читач полюбив книгу, він повинен знайти в ній себе, свого героя, хай навіть другорядного. Я внєзапно впізнала себе в Петровой і її роздвоєнності. Космічно далекий від мене сетінг (чи як це українською називається?) і такі далекі на перший погляд маргінали Петрові виявилися такими близькими, загальнолюдськими, хоч і активно маскувались. При чому неприємно загальнолюдськими, такими, від яких хочеться відмахнутись.

«Потому что вы не холодны, не горячи, а просто мудаки».

А про мову я писати не буду. Її теж усі хвалять, але не моя і все тут, не зайшла, не вразила, не полюбилася. Навіть трохи засмутилась, ніби це я не можу зацінити всієї краси, бо мова не рідна (хоча кого я обманюю), потім здивувалася, що в них такі занижені очікування від рідної мови, тут же насправді нічого особливого. А потім здалась: просто не моє, я не хочу так говорити і писати так не хочу. Ну буває.

Книга друкувалася тільки в журналі "Волга" і зараз доступна безкоштовно на букмейті.
Піду Довлатова почитаю, бо соромно, що аж на стільки не в темі.