Всі ми трошки з ПНР

32. «Наша маленька ПНР» - Ізабела Мейза, Вітольд Шаблоський (нон-фікшн, паперова, українською)

«Для мене це насамперед була можливість повернутися в дитинство і відстежити зміни, що відбулись. Зрозуміти, що Польща набула, а що втратила»
наша маленька ПНР

По-перше, може хто не знає, ПНР - це Польська Народна Республіка, країна-член Варшавського договору, тобто формально не СРСР, але той самий совок. І так само як у нас із совком, у багатьох старших поляків досі є сантименти щодо ПНР. І от подружжя варшавських журналістів, згадуючи своє безтурботне і прекрасне пеенерівське дитинство вирішили «переїхати» в ПНР вже дорослими, щоб спробувати тодішнє життя без прикрас і написати про це книгу. Якби в них була машина часу, не виникло б жодних питань. Але її не було, була лише реконструкція. Довелося шукати всі атрибути того життя у сучасній Польщі, 30 років потому: дисковий телефон, ситцеві пелюшки (у них дворічна донька) і каструлі для виварки; довелося відмовитись від інтернету, еспрессо і H&M, пересісти з нормального опеля на малолітражний фіат ака консервна банка на колесах і ще купу всього.

Це називається «журналістика перевтілення», але мені виглядає непотрібним знущанням над собою. Хоча вони, виявляється, не одні такі. Он, редактор Есквайра написав «Рік біблійного життя», а Барбара Еренрейх, жила в Штатах за найнижчу зарплату. Про ПНР можна було розпитати людей, які її справді бачили, начитатись книжок і написати репортаж. Але Іза і Вітек вирішили відчути все на власній шкурі, максимально наблизившись до «правди». Все одно у них вийшло не повністю, але спроба була близькою до спроби самогубства, за якою ішов прекрасний інсайт про цінність життя.

- Я зрозумів, що той, хто отримував апельсин на першу ж вимогу, в чомусь за мене бідніший. Неготовий до різних коників, які полюбляє викидати життя.- Ти хочеш мене переконати, що краще не мати апельсинів, а ніж мати? - допитується вона.- Ні. Але варто знати, що вони є не завжди.

Я не буду сильно спойлерить подіями і висновками, які зробили для себе автори книги. Для мене вона має швидше розважальну цінність — чуваки весело з себе познущались. Зате я поділюся своїми інсайтами про совок, в якому я жила аж два роки, але який, кажись, ще не повністю вивітрився з наших генів.

Покоління ПНР навчене, що усе може бути добре, але раптом стане погано. «Нема чого до розкоші звикати, бо вона одразу ж може зникнути, - могла б додати бабуся, яка пережила не лише ПНР, а й війну». І я відчуваю себе так, ніби це я пережила ПНР і війну, інакше чого б я завжди боялась того ж самого. Одна мудра жінка (кодова назва для терапевтки) каже, що війна і ПНР стануться незалежно від того, звикли ми до розкошів, чи ні. Я знаю. Але страх від цього знання нікуди не дівається.

В ПНР, поки не було мобілок і фейсбука люди розмовляли один з одним ротом, віч-на-віч. Нам цього правда не вистачає, при чому не як активності, а як навику. Навіщо когось про щось питати, якщо завжди можна запитати у гугла? Коли я перед сном придумую собі казки про всесильність, там я завжи можу говорити вголос, чого я хочу тому, від кого я це хочу. Думаю, якби навчитись цього насправді, я би стала майже всесильною. Але ми відхилились від теми.

Зберегла собі рецепт солодкого сирного пирога з картоплею. В ПНР, виявляється, все було з картоплею.

Мілк барами у ПНР називали столовки ака фастфуди. Сильно в них не ходили, бо жінки готували, а чоловіки приходили їсти додому. А ще чоловіки додому всю зарплату приносили і віддавали жінці. Ну канєшно, на що тоді їсти в мілк барі?

Насправді, там ще багато цікавого досвіду і спостережень про час і черги, реконструкції і прибирання, гендерні ролі і красу, політику, довіру і так далі. І я не можу не згадати, що у виданні купа блох - пропущених або зайвих букв чи слів. Я згадую про це, бо в ПНР була відмінна школа нарікання на все що завгодно.

Коментарі

Популярні публікації