Ха-Ха-Ха-Хармс

22.  «Случаи» Даниил Хармс
(російською, кіндл/аудіо, фікшн)

Хармс - дуже красиве слово. Таке красиве, що ним навіть кафе назвали. Це все що я знала про Хармса, поки не відкрила книжку, А там таке:

Писатель Я писатель! 

Читатель А по-моему, ты говно!

писатель стоит несколько минут, потрясённый этой новой идеей, и падает замертво | его выносят

Моя реакція на перші кілька історій була приблизно така:

Спочатку це здалося мені схожим на занадто пафосні статуси в фейсбуку, коли хтось хоче здаватись розуміншими. Потім я почала ржать як дурна від абсурдності. Якось перед сном спробувала переказати Андрію прочитане. Вже на третій історії він благав зупинитись, бо відсутність (або виняткова замаскованість) хоч якогось сенсу страшно бісить.

Від Хармсу голова йде обертом. Прочитавши найменшу збірку "Случаи" я вирішила ще послухати радіоспектакль "Случаи и Рассказы", але він виявився не на багато зрозумілішим. До текстів додалась акторська гра і дикуватий акомпанемент. Нє, ну тут же має шось бути, мають бути хоч якісь символи і смисли, тема чи мораль в кінці кінців. Чогось же його друкують зараз, читають, люблять і навіть кафе його ім'ям називають. Тут без статей розумних дядь, біографії і ста грам не розібратись.

Найкраще про Хармса написано на лукморі: "...писатель-суперфантаст, человек-абсурд, мастер рифмованной бессмыслицы, гений бреда, апофеоз неадеквата..."

 


Але якщо ближче до фактів, Даня Ювачов народився в інтелігентній пітерській родині в 1905-му, ходив в понтову школу, говорив англійською і німецькою, і пішов в електротехнікум. Його, правда, звідти вигнали через два роки, підозрюю, за те що зв'язався з літературою. Вже з початку 20-х він називає себе Хармсом і ще чотирьма десятками інших імен. Тусується з філософсько-поетичними кружками і стає одним із засновників групи ОБЭРИУ (объединение реального искусства). Правда, "реальне мистецтво" групи розуміють тільки самі поети, для громадськості ж вони "антисовєцькі". Пізніше Хармс писатиме:

"Меня интересует только «чушь»; только то, что не имеет никакого практического смысла. Меня интересует жизнь только в своем нелепом проявлении."

І хоча я не дуже бачу саме життя в його творчості, але тепер можу здогадуватись, чому радянська влада так не любила Хармса. Чиновники шукали подвійне дно, а не знайшовши, подумали шо мабуть просто глупі і воно там все одно є. Ніхто не хоче визнавати, що глупий, тому вирішили зробити вигляд шо все розуміють і напровсяк його заарештувати за «антисовєтччину».

"В Союзе писателей меня считают ангелом. Послушайте, друзья! Нельзя же в самом деле передо мной так преклоняться. Я такой же, как и вы все, только лучше."

Щоб хоч якось прогодуватися, Хармс влаштувався на роботу до Маршака, у редакцію дитячої літератури. Дітей він не любив, тому не особливо сюсюкав, але мав хороше почуття ритму і не грішив дієслівними римами, цього виявилося достатньо, щоб його знали за життя саме як дитячого поета. Кажуть, вірші в нього були добрими. Такоє.




В 1931-му Хармса з кількома колегами з дитячої редакції арештовують, тримають півроку у в'язниці, а тоді відправляють на кілька місяців в Курськ. І це тільки за віршики. Коли повернувся, почав писати прозу, правда, тільки в стіл і для друзів. Надрукують її лише після смерті.

До речі про смерть. Кажуть, Хармс начитався психіатричної літератури і вдало симулював шизофренію, щоб не йти на фронт під час радянсько-фінської війни (39-40), йому навіть інвалідність дали. Інші джерела, правда, кажуть, що нічого він не симулював. І те, й інше, багато чого пояснює, але менше з тим. Так от, коли під час блокади Ленінграду, вже в 42-му, на нього хтось настукав і Хармса закрили в дурку. Такі були часи, не дуже тоді піклувалися про душевнохворих: Хармс помер від голоду у відділенні психіатрії тюремної лікарні.



У всіх біографіях пишуть, що Хармс любив жінок, а жінки любили його. А з цих портретів і не скажеш. Зате вони дуже красномовно говорять про похмурість його прози. Спочатку вона здається абсуром заради абсурду, але якщо прочитати якусь критичну масу цих коротких історій, почнеш помічати певні патерни. Наприклад, жорстокість і фізичну розправу, цеглу на голову і страх засинати, падаючих з вікна бабусь і огірки-вбивці. Навіть розгубилась, яку ж вам вибрати цитату.

«Тогда Тикакаев выхватил из кошелки самый большой огурец и ударил им Коратыгина по голове. Коратыгин схватился руками за голову, упал и умер. Вот какие большие огурцы продаются теперь в магазинах»

Я за це злюсь на нього. За недбале поводження зі словами, повтори, необережне жонглювання, позбавлення їх сенсу замість того, щоб надавати нового. А я страшно люблю слова, мені за них боляче і образливо. Але от що дивно: він не залишає байдужим. Будеш плюватись, коли Пушкін перекочуватиметься через Гоголя, а четверонога ворона купуватиме каву, коли всі блюватимуть на сцені театру, коли на чоловіка падатиме п'ята цеглина або коли Сусанін з'їсть свою бороду. Думатимеш, в яку ж таку хвору голову це все могло прийти. Але пам'ятатимеш ці сюжети, розказуватимеш їх як чуднІ анекдоти, писатимеш статуси в фейсбуці, щоб здаватися розумнішим. Так нічого й не зрозумієш, але не зможеш забути.

Кіно про нього, до речі, вийшло. Не впевнена, що в нас покажуть, але треба буде знайти.