"Оповідь Служниці"
26. «Оповідь служниці» Маргарет Етвуд
Переклад Олени Оксенич; Видавництво КСД
(українською, паперова, художня)
Я знала, про що ця книжка, і навіть не з серіалу. Кілька місяців тому писала англійською есе про неї, щось типу реферату з літератури, про конкретний аспект - сторітелінг. Тоді на завдання в мене було три дні і ясно, що я не взялась читати книжку англійською, навіть російською не взялась. Обмежилась secondary sources, в тому числі нещодавньої статтею самої Етвуд з нагоди виходу серіалу. І от вам інсайт: виявляється, читати художній твір, знаючи, «що хотів сказати автор» може бути навіть цікавіше, ніж з чистого листа. Ти ніби складаєш пазл: вже знаєш фрагменти, але тепер все стає на свої місця. Звісно, майже немає сюрпризів, особливо з фіналом (наголошую на слові майже). Але до деяких речей краще бути готовим.
Звісно, коли я побачила українське видання, то купилася на обкладинку. Вона, втім, лише декоративна. Один день поносила цю красу в рюкзаку щоб сфоткати, і вона вже пошарпалась. Ще один неприємний сюрприз всередині - тонкий газетний папір (я про це не знала, поки не купила і не зняла плівку). Приємний сюрприз всередині - хороший переклад і мова, яку хочеться наслідувати, я це люблю.
На місці США тепер теоркратична республіка Гілеад. Вона утворилася після збройного перевороту, коли вбили президента і розстріляли конгрес. Тепер у кожного є своя роль: Командори правлять, Янголи воюють, Очі шпигують, Дружини в’яжуть шалики для Янголів, Марфи готують і прибирають, Тітки навчають Служниць, а Служниці народжують дітей у безплідних родинах. Для всіх є правила і заборони, паролі і уніформи, ритуали і церемонії. Як це все утворилось і вкорінилось в головах за кілька років - питання. Але так є.
Книга вперше видана 1986 року, канадська письменниця Маргарет Етвуд починала писати її в Берліні до падіння стіни. Іноді її відносять до жанру фантастики чи антиутопії, і порівнюють з творами Оруелла чи Хакслі. При чому порівнюють на користь останніх, мовляв Етвуд купу всього не дописала, і майже цитують її ж книжку: «… чимало білих плям. Деякі з них цілком могла заповнити наша невідома авторка, якби мислила по-іншому. Вона могла б чимало розповісти нам про те, як працювала гілеадська імперія, якби мала інстинкт репортера чи шпигуна».
Але це не книжка про Гілеад. Навіть не про жінок загалом. Це особиста правда однієї жінки, її свобода і влада, історія про її слабкість і волю, а не про події, і трим більше не про політику. Це тільки реконструкція подій. Її хочеться чи-то пожаліти, чи-то дати ляпаса за пасивність. Головні герої не мають такими бути. Але іноді головні герої - не ті, хто діють, а ті, хто говорять. Саме говорять, писати і читати жінкам заборонено.
Весь цей Гілеад настільки абсурдний і неправдоподібний, що мимоволі задумуєшся про те, скільки справжніх історичних подій раніше здавалися неможливими. Ну і ще підозріло схожий на Радянський Союз.
Якби я зараз писала ессе по «Оповіді Служниці», я писала б про пам’ять.
«Повсякденне - це те, до чого ви звикли. Зараз вам це повсякенним не здається, але буде через деякий час.» Каже Тітка Лідія з центру підготовки Служниць.
або так:
Переклад Олени Оксенич; Видавництво КСД
(українською, паперова, художня)
Я знала, про що ця книжка, і навіть не з серіалу. Кілька місяців тому писала англійською есе про неї, щось типу реферату з літератури, про конкретний аспект - сторітелінг. Тоді на завдання в мене було три дні і ясно, що я не взялась читати книжку англійською, навіть російською не взялась. Обмежилась secondary sources, в тому числі нещодавньої статтею самої Етвуд з нагоди виходу серіалу. І от вам інсайт: виявляється, читати художній твір, знаючи, «що хотів сказати автор» може бути навіть цікавіше, ніж з чистого листа. Ти ніби складаєш пазл: вже знаєш фрагменти, але тепер все стає на свої місця. Звісно, майже немає сюрпризів, особливо з фіналом (наголошую на слові майже). Але до деяких речей краще бути готовим.
Звісно, коли я побачила українське видання, то купилася на обкладинку. Вона, втім, лише декоративна. Один день поносила цю красу в рюкзаку щоб сфоткати, і вона вже пошарпалась. Ще один неприємний сюрприз всередині - тонкий газетний папір (я про це не знала, поки не купила і не зняла плівку). Приємний сюрприз всередині - хороший переклад і мова, яку хочеться наслідувати, я це люблю.
На місці США тепер теоркратична республіка Гілеад. Вона утворилася після збройного перевороту, коли вбили президента і розстріляли конгрес. Тепер у кожного є своя роль: Командори правлять, Янголи воюють, Очі шпигують, Дружини в’яжуть шалики для Янголів, Марфи готують і прибирають, Тітки навчають Служниць, а Служниці народжують дітей у безплідних родинах. Для всіх є правила і заборони, паролі і уніформи, ритуали і церемонії. Як це все утворилось і вкорінилось в головах за кілька років - питання. Але так є.
Книга вперше видана 1986 року, канадська письменниця Маргарет Етвуд починала писати її в Берліні до падіння стіни. Іноді її відносять до жанру фантастики чи антиутопії, і порівнюють з творами Оруелла чи Хакслі. При чому порівнюють на користь останніх, мовляв Етвуд купу всього не дописала, і майже цитують її ж книжку: «… чимало білих плям. Деякі з них цілком могла заповнити наша невідома авторка, якби мислила по-іншому. Вона могла б чимало розповісти нам про те, як працювала гілеадська імперія, якби мала інстинкт репортера чи шпигуна».
Але це не книжка про Гілеад. Навіть не про жінок загалом. Це особиста правда однієї жінки, її свобода і влада, історія про її слабкість і волю, а не про події, і трим більше не про політику. Це тільки реконструкція подій. Її хочеться чи-то пожаліти, чи-то дати ляпаса за пасивність. Головні герої не мають такими бути. Але іноді головні герої - не ті, хто діють, а ті, хто говорять. Саме говорять, писати і читати жінкам заборонено.
Весь цей Гілеад настільки абсурдний і неправдоподібний, що мимоволі задумуєшся про те, скільки справжніх історичних подій раніше здавалися неможливими. Ну і ще підозріло схожий на Радянський Союз.
Якби я зараз писала ессе по «Оповіді Служниці», я писала б про пам’ять.
«Повсякденне - це те, до чого ви звикли. Зараз вам це повсякенним не здається, але буде через деякий час.» Каже Тітка Лідія з центру підготовки Служниць.
або так:
«...Наступне покоління прийме свої обовязки з радістю.
Вона не сказала: «Бо в них не буде спогадів про те, що було інакше.»
Сказала: «Бо вони не хотітимуть того, чого не можуть мати»
Коментарі
Дописати коментар