Про любов і слова
Якщо ми з вами знайомі досить давно, можливо, я колись розказувала вам про те як це, задихатись від любові... до слів. Чим більше читаю, тим рідше зі мною це стається. Чи-то вибірка більше, чи просто притуплюється чутливість. Але коли таки стається, завжди неочікувано, я навчилась визначати чому.
З нон-фікшеном все дуже просто: з хорошим я починаю думати "Ааааа!" і "Ваааау!" і "нааааада же!" і "канєшно, я завжди так казала, а тепер знаю чому це так!" Це все про впізнаваність. Мова ж просто повинна бути простою. Хороший научпоп викликає емоції. Вже не кажучи про хороші біографії. Хороших мотиваційних селф-хелпів майже не існує, вони всі мене дратують.
З художніми все на багато цікавіше. Є дві речі, які мене завжди зачіпають: впізнаваність і наслідуваність. Про них, як правило, не прочитаєш в анотації і для кожного вони свої. Перше - це коли я можу асоціювати себе з героєм. Друге - коли я починаю думати в стилі книжки, коли я, принаймні, можу відчути, що це якись особливий стиль, особлива мова, не моя, але мені подобається. Тоді хочеться читати губами, не вголос, краще пошепки, але пробувати слова на смак. Першим, з ким у мене таке сталося був Кортасар. Досі боюсь перечитати "Гру в класики", хоч і купила паперове видання. Страшно, що вдруге так не зайде. Кортасар, до речі з тих, хто "не помню про что, но книга незабываемая", не пам'ятаю жодного сюжету, пам'ятаю тільки захват. І ще з таких книжок залишаються гори цитат. Раніше я їх виписувала. Тепер просто запам'ятовую. Найкраще - не стирається.
Туди ж - Маркус Зузак із його "Книжным вором". Зазвичай я терпіти не можу книги про війну і євреїв, намагаюсь за них навіть не братися, але ця була про слова і неочікувані порівняння, які потім довго не можеш викинути з голови.
Кортасар і Зузак серед улюблених самі по собі, але є й узагальнення. Наприклад, серби - Мілорад Павич і Горан Петрович. Другий - менш відомий, але якби мені випала можливість зустрітись з кимось із сучасних письменників, я б вибрала його. Ця любов трохи божевільна, але в той же час дуже проста. Може ще й тому, що він пише про читання як магію ("Книга с местом для свиданий"). Дуже несподівано для мене, чехи - теж любов: Богуміл Грабал ("Очень шумное одиночество") і Мілан Кундера.
А найбільше люблю коли не знаю про книжку нічого, нічого не чекаю, а вона бах - і захоплює всю голову, заповнює чимось невідомим і прекрасним, емоціями і діями, які ніколи не були моїми і ніколи не будуть і це ок, але їх так приємно на себе поміряти. Так зі мною сталося з ізраїльським Давідом Гроссманом і його "С кем бы побегать". Такий інший світ. Там, правда, все скотилось у досить банально-болючі теми young adult, але який початок!
Не можу не згадати про Макса Фрая. Це не любов, більше закоханість, така смішна і дитяча, трохи наївна і ідеалізована. Намагаюсь не читати більше однієї книги на півроку і тільки тоді, коли втомлена від емоційності. Тут закони знайомі і ненапряжні, знаєш, що сер Макс все зробить правильно, і це дуже заспокоює. Тому коли мене питають що б почитати, я часто відправляю до цієї дуже працьовитої жінки. І попереджаю, що це дуже затягує.
Тепер ваша черга, розказуйте, що для вас книжкова любов?
З нон-фікшеном все дуже просто: з хорошим я починаю думати "Ааааа!" і "Ваааау!" і "нааааада же!" і "канєшно, я завжди так казала, а тепер знаю чому це так!" Це все про впізнаваність. Мова ж просто повинна бути простою. Хороший научпоп викликає емоції. Вже не кажучи про хороші біографії. Хороших мотиваційних селф-хелпів майже не існує, вони всі мене дратують.
З художніми все на багато цікавіше. Є дві речі, які мене завжди зачіпають: впізнаваність і наслідуваність. Про них, як правило, не прочитаєш в анотації і для кожного вони свої. Перше - це коли я можу асоціювати себе з героєм. Друге - коли я починаю думати в стилі книжки, коли я, принаймні, можу відчути, що це якись особливий стиль, особлива мова, не моя, але мені подобається. Тоді хочеться читати губами, не вголос, краще пошепки, але пробувати слова на смак. Першим, з ким у мене таке сталося був Кортасар. Досі боюсь перечитати "Гру в класики", хоч і купила паперове видання. Страшно, що вдруге так не зайде. Кортасар, до речі з тих, хто "не помню про что, но книга незабываемая", не пам'ятаю жодного сюжету, пам'ятаю тільки захват. І ще з таких книжок залишаються гори цитат. Раніше я їх виписувала. Тепер просто запам'ятовую. Найкраще - не стирається.
Туди ж - Маркус Зузак із його "Книжным вором". Зазвичай я терпіти не можу книги про війну і євреїв, намагаюсь за них навіть не братися, але ця була про слова і неочікувані порівняння, які потім довго не можеш викинути з голови.
Кортасар і Зузак серед улюблених самі по собі, але є й узагальнення. Наприклад, серби - Мілорад Павич і Горан Петрович. Другий - менш відомий, але якби мені випала можливість зустрітись з кимось із сучасних письменників, я б вибрала його. Ця любов трохи божевільна, але в той же час дуже проста. Може ще й тому, що він пише про читання як магію ("Книга с местом для свиданий"). Дуже несподівано для мене, чехи - теж любов: Богуміл Грабал ("Очень шумное одиночество") і Мілан Кундера.
А найбільше люблю коли не знаю про книжку нічого, нічого не чекаю, а вона бах - і захоплює всю голову, заповнює чимось невідомим і прекрасним, емоціями і діями, які ніколи не були моїми і ніколи не будуть і це ок, але їх так приємно на себе поміряти. Так зі мною сталося з ізраїльським Давідом Гроссманом і його "С кем бы побегать". Такий інший світ. Там, правда, все скотилось у досить банально-болючі теми young adult, але який початок!
Не можу не згадати про Макса Фрая. Це не любов, більше закоханість, така смішна і дитяча, трохи наївна і ідеалізована. Намагаюсь не читати більше однієї книги на півроку і тільки тоді, коли втомлена від емоційності. Тут закони знайомі і ненапряжні, знаєш, що сер Макс все зробить правильно, і це дуже заспокоює. Тому коли мене питають що б почитати, я часто відправляю до цієї дуже працьовитої жінки. І попереджаю, що це дуже затягує.
Тепер ваша черга, розказуйте, що для вас книжкова любов?
Коментарі
Дописати коментар