Віслючок - найкращий друг людини

36. «Платеро и я» Хуан Рамон Хіменес (художня, кіндл, російською)

Я взялась читати цю книжку після однієї щасливої рецензії. І ще тому, що відстаю від графіка челенджа, а книжка маленька. Ну, думаю, щас бігом прочитаю, порадуюсь і наздожену графік. Фігушки. Можливо тому, що полінувалась сходити в книгарню по український переклад і знайшла тільки російську електронку, але через ліричну прозу довелося буквально продиратись. А по картинці, натхненній книгою, так і не скажеш.

Source

Почнемо з того, що Хуан Рамон Хіменес — поет. І Нобелівську премію він отримав з формулюванням “за ліричну поезію, зразок високого духу і художньої чистоти в іспанській поезії”. Коли він пише прозу, вона теж не стільки про сюжети, скільки про вміння бачити красу в звичних речах (і це нічого, що мені було важко побачити ці картинки його очами, просто явно не мій текст).
Наприклад, п’явка схожа на: «бурдючек с темным вином, а против солнца - на соплю индюка, раздразненного красной тряпкой». Або заплакана дівчинка посміхнулась: «Словно закантое солнце, расколотое в сырых облаках на куски янтаря, зажглось в ее чумазых слезах». Або світанок:

«Этот час, когда траурные тучи, грустно обведенные сиреневым, вытягивают из моря день…»

Платеро - це віслючок. Власне, це порода сріблястих віслюків, тому цей конкретний, можна сказати, безіменний. І безсловесний. Платеро - той, об кого можна думати, до кого можна звертатись і не чути відповіді, бо відповіді й не треба. Це книга монолог, Платеро не заговорить, бо Хіменес не любить щоб тварини говорили, навіть боїться: «С детства, Платеро, я безотчетно боялся басен, как боялся церквей, жандармов, тореро и аккордеонов. Бедные звери, несшие чушь устами баснописцев, были в них так же ненавистны мне, как и в тишине смрадных шкафов кабинета зоологии». Тож цей віслючок нізащо не стане героєм байки. Він просто мовчки слухатиме, як автор читатиме йому вірші, мовчки їстиме разом з Хіменесом гранати і кавуни, мовчки дивитиметься на сосни і кататиме на своїй спині дівчаток.

"Платеро і я" книжка післядепресивна. Хіменес довго оговтувався від смерті батька у паризьких лікарнях і в решті решт приїхав у рідний Могер. Тому по ідеї, ці замальовки — про повернення до життя. Навіть шкода, що я цього не відчула. Шкода, що "Андалузька елегія", як описує жанр автор,  не особливо надихає мене побачити південь Іспанії (а от Нікині фотки майже дворічної давнини надихають досі)