Тяжкі паперові наркотики
35. «Кысь» - Татьяна Толсая (художня, російською, паперова)
Я починала читати цю книжку відразу після «Оповіді служниці» Етвуд, важко було не проводити паралелі. І тут і там світ після катастрофи/перевороту скатився до якогось збоченого тоталітарного режиму і відмовився добровільно чи не дуже від частини досягнень цивілізації. Російський пост-апокаліпсис за Тетяною Толстою виглядає буквально як здичавіння. Люди, чи-то пак «голубчики» повернулись жити в «ізби», не вміють добувати вогонь, щойно винайшли колесо і коромисло, харчуються мишами, яких ловлять просто в себе вдома. Зате вони вміють читати і писати і держава організувала цілі кантори із переписування книг, які «написав» Фьодор Кузьмич, головний мурза (тобіш начальник), на бересту.
Є «прєжніє», ті, хто жив до вибуху, і живуть уже триста років, є «пєрєрождєнци», які до вибуху були людьми, але переродились в якісь чудіща і чомусь тепер їх запрягають в сані як коней. І є такі як головний герой Бенедикт, які народились після вибуху, у них є свої «послєдствія»: у когось кігті на ногах, в когось гребінці по всьому тілу, а в когось і хвіст.
Спочатку мене ледь не знудило від мови. Закос під староруську з купою нових слів. Перші сторінок пятдесят суцільний сетінг. Поки нічого не відбувається, ми дізнаємось, хто така кись.
От з такими розкладами Беня іноді впадає в тяжкий дєпрєс. Це, каже, кись на нього дивиться, хоче його вполювати. Вже від самого її погляду життя втрачає сенс. А друг сімї, із «прєжніх», Нікіта Івановіч каже, що Бенедикт не ВРАСТЄНІК (так і каже), або що він депресивний кроманьйонець, хоч Бєня, ясно, таких слів не знає.
Далі починаються події і стає сильно цікавіше. Наївність постапокаліптичних людей дивує і бісить, звісно. Наприклад, указ про свободу зібрань:
Але для мене це все таки книга про книги. В якийсь момент для Бенедикта вони стали тяжким наркотиком і ви навіть здивуєтесь, на що він перетвориться і на що стане здатний, коли не залишиться жодного нечитаного слова на відстані витягнутої руки.
«Такого ужаса ещё небось ни с кем не случалось, даже с колобком!!!»
Я починала читати цю книжку відразу після «Оповіді служниці» Етвуд, важко було не проводити паралелі. І тут і там світ після катастрофи/перевороту скатився до якогось збоченого тоталітарного режиму і відмовився добровільно чи не дуже від частини досягнень цивілізації. Російський пост-апокаліпсис за Тетяною Толстою виглядає буквально як здичавіння. Люди, чи-то пак «голубчики» повернулись жити в «ізби», не вміють добувати вогонь, щойно винайшли колесо і коромисло, харчуються мишами, яких ловлять просто в себе вдома. Зате вони вміють читати і писати і держава організувала цілі кантори із переписування книг, які «написав» Фьодор Кузьмич, головний мурза (тобіш начальник), на бересту.
Є «прєжніє», ті, хто жив до вибуху, і живуть уже триста років, є «пєрєрождєнци», які до вибуху були людьми, але переродились в якісь чудіща і чомусь тепер їх запрягають в сані як коней. І є такі як головний герой Бенедикт, які народились після вибуху, у них є свої «послєдствія»: у когось кігті на ногах, в когось гребінці по всьому тілу, а в когось і хвіст.
Спочатку мене ледь не знудило від мови. Закос під староруську з купою нових слів. Перші сторінок пятдесят суцільний сетінг. Поки нічого не відбувається, ми дізнаємось, хто така кись.
«В тех лесах, старые люди сказывают, живет кысь. Сидит она на темных ветвях и кричит так дико и жалобно: кы-ысь! кы-ысь» — а видеть ее никто не может. Пойдет человек так-то в лес, а она ему на шею-то сзади: хлоп! и хребетину зубами: хрусь! — а когтем главную-то жилочку нащупает и перервет, и весь разум из человека и выйдет. Вернеться такой назад, а он уже не тот, и глаза не те, и идет не разбирая дороги…»
От з такими розкладами Беня іноді впадає в тяжкий дєпрєс. Це, каже, кись на нього дивиться, хоче його вполювати. Вже від самого її погляду життя втрачає сенс. А друг сімї, із «прєжніх», Нікіта Івановіч каже, що Бенедикт не ВРАСТЄНІК (так і каже), або що він депресивний кроманьйонець, хоч Бєня, ясно, таких слів не знає.
Далі починаються події і стає сильно цікавіше. Наївність постапокаліптичних людей дивує і бісить, звісно. Наприклад, указ про свободу зібрань:
«Значит чтоб когда соберутся, чтоб свободно было. А то набьется дюжына в одну горницу, накурят, потом голова болит, и работники с них плохие. Пиши: больше троих не собираться.»
Але для мене це все таки книга про книги. В якийсь момент для Бенедикта вони стали тяжким наркотиком і ви навіть здивуєтесь, на що він перетвориться і на що стане здатний, коли не залишиться жодного нечитаного слова на відстані витягнутої руки.
Коментарі
Дописати коментар